торгівельне обладнання чернівці Черновцы
тел: (0372) 53-04-53

+38(099) 609-71-43
+38 (095)518-97-57
+ 38 (096) 916-15-90
 
koral.vip@gmail.com
    koral.09
 

КОМПЛЕКСНОЕ ОСНАЩЕНИЕ МАГАЗИНОВ, КАФЕ, БАРОВ
Нас советуют друзьям
Переводчик
Категорії розділу

Каталог статей

Головна » Статті » Благотворители региона

Детский дом при монастыре
Директор: протоієрей Михайло Жар
Кількість дітей: 250
Країна: Україна
Область: Чернівецька
Район: Герцаївський
Населений пункт: с. Мольница
Адреса: Україна, Чернівецька обл., Герцаївський р-н, с. Мольница
Телефон: +38 (03740) 3-33- 19


У сімейному будинку Михайла Жара на вихованні й утриманні перебувають 250 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Родина Жар має два власних триповерхових будинки, в одному з яких кожна дитина після повноліття одержить власну квартиру. Є тут їдальня, пральня, велике підсобне господарство. Доходи родини поповнюються завдяки пожертвуванням парафіян Свято-Вознесенська монастиря. За дітьми в сімейному будинку доглядають послушниці з монастиря, також із числа послушників тут працюють дипломовані кухар, медсестри, лікар-стоматолог і юрист.



"Я сам виріс сиротою. У мене було дуже важке дитинство, мені не було чого одягти, не було, що їсти. І я пообіцяв собі, що коли виросту, буду безкоштовно працювати в дитячому будинку. І на сьогодні Господь виконав це моє бажання", - отець Михайло.

Заповітна дитяча мрія для українського православного священика Михайла Жара стала в дорослому житті не просто реальністю, а змістом, справою всього життя, віри. Він - людина, що знайшла й реалізувала у добрій справі своє призначення, свою віру.

Першу дитину, сина Ваньку, Батько Михайло, у якого на той час було троє своїх дітей, усиновив в 1992 г... 3- літній сирота, якого ніхто не хотів усиновляти, хворий ДЦП, з'явився зовсім зненацька в житті панотця. Священик з матінкою відвідували чернівецький будинок крихітки, побачивши хворого, нікому не потрібного хлопчика - панотцеві стало дуже жаль маляти й він його забрав. З Ваньки все й почалося.

- Але не потрібно боятися, що ці діти якісь не такі. Всі вони в нас виростають дуже розумними, добрими й чуйними людьми, - говорить про своїх підопічних отець Михайло. - Моя мама вмерла, коли я був маленьким і я сам ріс сиротою. Було дуже важко... І я мріяв, що, як тільки в мене буде можливість, буду допомагати сиротам. От тепер я цим і займаюся.

В 1994 році отцем Михайлом і чотирма ченцями в Чернівецькій області, за 24 км від Румунії був заснований Свято-Вознесенськ монастир. І просто в стінах тільки що побудованого чоловічого монастиря був створений дитячий притулок.

У двох кілометрах від монастиря, у селищі Мольниця в 2002 році для дітей були побудовані нові корпуси. Зараз планується будівництво ще одного притулку. Монастир і корпуси притулків побудовані, в основному, на гроші українських спонсорів, відомих на Україні людей, депутатів.

Зараз у отця Михайла 250 дітей. 170 хлопчиків, 80 дівчаток. 29 - усиновлених, 3 - рідних, для інших він опікун (не вистачило місця в паспорті, але не в серці). Усі з різних куточків України й з різними долями. Більшість - круглих сиріт. Багато дітей- інвалідів: із ДЦП, з відхиленнями в розумовому й фізичному розвитку, 39 з них інфіковані ВІЧ. Свого бородатого тата люблять як рідного. Діти доглянуті, добре одягнені й, головне - на їхніх обличчях - щирі посмішки й радість.

Історії всиновлення й появи в монастирському притулку в дітлахів різні, складні. Був випадок, коли панотець відговорив жінку від аборту - народженого сина вона залишила йому. Когось із малят приносили родичі й просили забрати, тому що, не могли впоратися, когось просто підкидали. Багатьох важкохворих і часом безнадійних дітей отець Михайло сам забирав з лікарень, з дитячих будинків.

- Після Іванка забрав ще декількох дітей-інвалідів. Забирав в основному, безнадійних, хворих, яких ніхто не хотів усиновляти. Тому, часто приходив у дитячий будинок і говорив: "Є у вас діти, яких ніхто не хоче брати в родину? Скільки? Беру всіх!" І подавав документи, не знаючи, кого мені дадуть, - отець Михайло.

Хлопчикові з незвичайним ім'ям Нектарій і гарними світлими очами вже десять років. Коли, 6 років тому, священик забирав важкохворого малюка з діагнозом гідроцефалія, ДЦП, артрогриппоз, лікарі констатували: протягне не більше двох тижнів. Але, всупереч усьому, маля, не просто вижило, але й для ступеня важкості своєї хвороби проявляє багато успіхів. Хлопчик підріс, і його голова більше не здається аномально великою. Він впізнає панотця й матінок, посміхається гостям, він може сидіти й тримати ложку. Звичайно такі пацієнти не доживають і до шести років. Мабуть, справді, любов здатна творити чудеса... Для лікарів - це унікальний випадок.

- Ми християни, - повторюють у монастирі. - А значить повинні берегти всяке життя, дане Богом, яким би сірим воно не здавалася.

З будинку крихітки отець Михайло забрав малюсіньку дівчинку, хвору Віч- Інфекцією, якої цуралися всі, а вона з переляканими, заплаканими, блакитними оченятами настільки запала йому в душу, що він знайшов місце в серці і у притулку  для неї. Через якийсь час, після перебування в притулку монастиря - дівчинка оправилася від страшного діагнозу. І ще кілька Віч-Позитивних малят - зцілилися - ченці вважають це чудом, проявом любові й сили Бога.

Чотирьох сиріт, у яких умерла мама, настоятель забрав прямо зі цвинтаря. Вони стояли над свіжою могилою, міцно вчепившись один в одного. Боялися: варто їм розняти руки, як їх негайно розвезуть по різних інтернатах і більше вони ніколи не побачаться. Вони навіть у притулку тримаються разом.
Хвора раком мати народила сина- каліку й перед смертю сама принесла дитину в притулок. Гліб - сліпнув, глухий і німий від народження, страждає епілепсією й ДЦП. Здавався б - "живий труп". Проте  , добре відчуває тепле й чуйне відношення до себе й відгукується на ластощі, обіймає інших дітей і завжди дуже радіє отцю Михайлу.

15-літного Степанка панотець зустрів в інтернаті, куди привозив подарунки на Різдво. Безрукий парубійко вискочив наперед, прочитав зворушливі вірші. Ходив за священиком і матінками хвостиком. Коли ті зібралися їхати, припав до отця Михайла: "Заберіть мене звідси! Будь ласка!" Панотець заплакав, обійняв Степанка й... забрав із собою.

Кілька дітлахів просто втекли з дитячого будинку, де їх навіть ніхто шукати не узявся, і попросилися жити до отця Михайла. Священик зв'язався з дитячим будинком, де вони були й переоформив документи на опікунство над дітьми.

Братів-Сестер уже всиновлених отцем Михайлом дітей з такою ж складною родинною долею - панотець теж забирав.

Діти живуть у двох корпусах: для хлопчиків і дівчаток. В одній кімнаті - 3-4 дитини, окремо - відділення для хворих дітей, до них - особлива увага, чуйність. Будинки корпусів - триповерхові, зі світлими великими вікнами, мармуровими сходами й обладнаними пандусами для тих дітей, кому важко самостійно пересуватися. Кожний корпус - різного кольору: рожевий, жовтий, синій. Усередині - акваріуми з рибками, скрізь - килими, пташки співають, світлі картини на стінах. Щоб Віч- Інфіковані діти перебували завжди під медичним лікуванням і одержували необхідне лікування, у притулку було створено дитяче відділення обласного центру СПІДУ. З дітьми цілодобово перебувають 60 послушниць жіночого монастиря й 65 найнятих отцем Михайлом виховательок з педагогічною освітою.

При монастирі організована недільна школа. Дітлахів що старші навчають професіям. В 2007 році зіграли перше весілля, оселили молодят тут же, на території монастиря, в окремому корпусі (І спеціально для молодят будуються ще корпуси. "Щоб у кожного була своя квартира", - говорить отець+ Михайло). Працюють кружки, на яких діти навчаються музиці, співу, малюванню. Є чудова кімната для занять фізкультурою із тренажерами, турніками, спортивними снарядами.
Трохи, уже підрослих дітлахів, після закінчення школи поступили в інститути: на медичний, та на юридичний факультети.
В 2007 р. про життя панотця, дітей у притулку й у монастирі знятий приголомшливий фільм "Форпост". Кінофестивалем "Зустріч" визнаний кращим документальним фільмом 2007 року. Автор сценарію й режисер кінострічки - Михайло Шадрін. Чудова режисерська, операторська робота, фільм знятий яскраво, з душею й усе без моралей, тому що й так ясно, що не кожний на це піде... Тим, хто збирається всиновити дитину, та й просто, всім байдужим і небайдужим до проблем і болю інших - необхідно подивитися цей фільм.

А, взагалі, панотець Михайло зізнається, що не любить давати інтерв'ю й уважає занадто голосним привласнене йому в 2009 році звання "Герой України":
- Зміг би я один вершити добрі справи? Ніколи! Особисто я звання привласнив би черницям, що тягають на своїх спинах 20- літніх хлопців- інвалідів. Я збирався переселити більш дорослих хлопців із притулку в монастир, але матінки розплакалися: "Не позбавляйте нас спасіння! Ми не зможемо без них жити!" За роки приросли до калік всією душею...



- Уважається, що троє дітей - це вже багато, а у вас 250. Панотець,  чи можливо любити всіх, як своїх кревних?

- Напевно, мені ніхто не повірить, - витирає сльозу отець Михайло. - Приходжу в притулок і гублюся: кого першим цілувати, обіймати? Всі вони сироти, нікому не потрібні, самотні. Як же їх не любити? За кожного серце болить, і молюся за кожного, нікого не забуваю.

Отець Михайло говорить, що ніколи не просив дітей називати його татом.

- Коли брав перших малят, сказав, що я їхній старший брат, - розповідає панотець. - І вони кликали мене Міша. Потім взяв ще трохи хлопчиків із психоневрологічного інтернату. Такі нещасні, ніжки- ручки закручені... По дорозі вони раділи, гралися й раптом притихли. Запитую: "Що трапилося? Не хочете до нас їхати?" "Хочемо, дуже хочемо! Але... можна тебе татом називати?" Я не знав, що відповісти. Який я тато? Півгодини, як забрав їх з інтернату. Побоявся скривдити відмовою. Так, говорю, можна. Вони як закричать: "Ура! Наш папочка, рідненький, спасибі!" Від них інші діти перейняли це слово.

- Діти напевно ревнують вас один до одного. Як із цим справляєтеся?

- Є така проблема, - киває головою отець Михайло. - Беру одного на руки, а інші малята від образи кусають мене за руки! Вимагають: "Папочка, візьми на руки! Мене поцілуй!" По черзі піднімаю на руки, а коли утомлююся, сідаю на підлогу, і вони всі на мене навалюються... Було таке, що мої рідні діти приревнували до сприйманих . Один раз покликали мене й говорять: "Тату, ти більше любиш чужих дітей, ніж нас". Я пояснив так: ви - моя родина, моє серце. Без вас я не зміг би любити інших дітей. Ми любимо їх всі разом, тільки ви цього ще не розумієте... Недавно моя дочка, студентка медуніверситету, створила любов'ю чудо. Коли привезли Віч- Інфікованих дітей, один хлопчик сильно лаявся, бився з дітьми. Кричав мені: "Бельбас, я тебе заріжу!" А що він говорив матінкам! Повторювати соромно. Я не знав, що з ним робити. Хотів відіслати назад, щоб він не подавав дурний приклад. Дочка розплакалася: "Не відсилай Максимку. Можна, я сама буду з ним займатися?" Два місяці вона гралася із хлопчиком, розмовляла, пестила. І трапилося чудо: тепер Максим біжить до мене зі словами: "Папочка, я так по тобі скучив!"

- Скажіть чесно, у вас є мазунчики?

- Ваша правда, є, - зізнається панотець. - Більше люблю тих, хто хворіє. Не можу без болю дивитися на інвалідів. За що їм такий хрест? Хоча братам з монастиря забороняю виділяти мазунчиків. Говорю: "Або всіх любите, або нікого". Багато братів хрестили наших дітей. Природно, намагаються радувати хрещеників подарунками й цукерками. Цього я теж не вітаю. Іншим адже кривдно!

Як у справжній родині, діти часто прибігають до отця Михайла із проханнями. Молодші довго випрошували ролики. Панотець купив усім - більше двохсот пар! Але де кататися? Узяли під оренду сільський стадіон і побудували там асфальтову доріжку для катання.

Старший син Ванька - уже дорослий, гарний 21- літній хлопець, від ДЦП майже не залишилося слідів. Панотець призначив його на керівний пост директора магазина при монастирі - справляється, щоправда, всю зарплату витрачає на солодощі улюбленим молодшим братикам і сестричкам. Мріє вступити в медичний і стати лікарем.

- Дорослі діти приходять із іншими проханнями, - посміхається батько Михайло. - Просять поради: "Тату, я закохався. Що робити?" Розмовляємо, як чоловік із чоловіком. Пояснюю: це теж від Бога, і це щастя.

- Видали заміж, женили, і все - далі самі?

- Кидати дітей у дорозі - великий гріх. Вони до смерті мої діти. Для молодят будуємо будинки. Дорослих готуємо для вступу у вузи. У них неодмінно повинна бути професія, щоб не довелося просити хліба. У притулку їх учать усьому: працювати в полі, готувати, шити. Це потрібно, щоб могли потім самостійно жити й учити своїх дітей. Сьогодні, наприклад, дівчатка вчилися варити борщ. Кожній виділили по каструльці, а я прийшов знімати пробу. Усіх нахвалював. Господарки, говорю, у мене ростуть!

- Ми не нав'язуємо дітям віру, навпаки: намагаємося кожного направляти по заклику його серця. Наші діти щороку  відпочивають на морі, у горах. Їх навчають музиці, співу, малюванню. Ми утішаємо дитячі душі, а  чи щасливі вони тут - судіть самі...

У дітей- інвалідів в очах - бажання жити. Звичайно ж, вони хочуть жити, як і будь-яка людина... І не всі люди розуміють, цінують те життя, що їм дісталося. А дітлахи без рук, без ніг, з іншими важкими діагнозами - жити хочуть і говорять, що саме головне, що в них є життя. Якщо чесно, це сумно й жорстоко... і те, що вони говорять викликає сльози, імовірніше, вони просто не розуміють всієї тяжкості свого стану й готові б були піддатися відчаю, але, як і всі діти - чисті, наївні й абсолютну несправедливість приймати не вміють і запекло хочуть вірити в чудо. Панотець, завдяки своєму великому, доброму серцю, своєю самовідданою, безмежною, щирою вірою довів їм, що існує це чудо. І є справжня, нелицемірна доброта, безкорисність, чистота, любов на світі, а не тільки зло, несправедливість, жорстокість, біль, страждання... І хтось може просто любити, робити добро, не вимагаючи нічого замість. І, можливо, від усвідомлення цього, ланцюжок нещасть, людської жорстокосердості на цих дітлахах перерветься, тому що хтось один раз не відповів злістю, байдужістю, зневагою, що так часто зустрічаються в нашім світі, а простягнув руку, нагодував, одяг, подарував любов і став добрим, турботливим татом, чого не змогли дати навіть рідні батьки.

Далеко не через кожного священика можна побачити Бога, для цього й талант, і добре серце, і величезна сила духу потрібні. Йому хочеться довіряти без питань, без зніяковілостей, цілком. Його щира посмішка, добрі очі, абсолютно безкорисливе, добре серце, теплота й великодушність що відчуваються на відстані, розтоплять лід будь-якого серця, тим більше, дитячого. Діти люблять отця Михайла, як рідного батька й по-українському ласкаво називають "Тато", радіють від захвату, углядівши його, просяться на руки, цілують, обіймають, а він говорить, що живе заради цих дітей, переживає за кожного й хоче, щоб в усіх усе було гарно й життя відбулося. Всіх дітей Отець Михайло любить і приймає як своїх рідних. І біль у душі за кожного вихованця не пропала безвісти. Багатодітний батько переніс 3 інфаркти, кілька операцій на серце, видалення ракової пухлини й хіміотерапію. А йому всього 45 років. Але він не зупиняється й не сумує, тому що знає, що потрібний дітям і вони йому дуже потрібні, і їхня, радість, щасливі очі, посмішки - для нього кращі ліки, від спілкування з дітьми Отець Михайло забуває про весь біль. Разом з дітлахами він святкує свій і їхні дні народження, катається на атракціонах, на американських гірках, святкує весілля, саджає, засіває поля. І говорить, що з Божою допомогою треба ще багато справ встигнути й подарувати сімейний затишок ще не одному десятку сиріт.

Звичайно ж, такі люди - велика рідкість, в них нескінченно багато тепла, чистоти, сили, любові, величезне добре, неземне серце. І хоч і так ясно, що не кожний на це піде, все-таки  - багатьох людей, що дивилися "Форпост", що чули про добрі справи священика, що бачили його особисто - наш герой просто не зміг залишити байдужими, своїм прикладом надихнув на здійснення добрих справ, подарував часточку свого позитива, своєї любові до дітей і до людей, та щиру віру в Бога.

І нехай для тих, хто збирається всиновити дитину або вже всиновив і для всіх інших, ця реальна, але майже казкова історія й приклад безкорисливої любові й щирої віри людини, що творить чудеса, що ставить на ноги й виліковує від хвороб покалічених життям дітей - буде в допомогу.

Категорія: Благотворители региона | Додав: VladImir (23.12.2011)
Переглядів: 1329 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Поиск
Поделиться
Мы Вконтакте


Торговое оборудование купить: стеллажи, витрины, кассовые боксы. холодильное оборудование,манекены© 1998-2019
Все права защищены.Компания "Корал" Разработка сайта Landingstudio

Торговое оборудование купить: стеллажи, витрины, кассовые боксы. холодильное оборудование,манекены© 1998
Все права защищены.Компания "Корал" Разработка сайта Landingstudio


Era.com.ua Объявления, каталог компаний Траст koral.at.ua Цена koral.at.ua koral.at.ua Tic/PR Настоящий ПР koral.at.ua Мы в Гугле